Історія бачила епізоди, що оголюють суспільні нерви так само виразно, як несподіваний спалах освітлює темну залу. Випадок – і перед очима постає ціла система: напруження між громадою й владою; образи, накопичені роками; непідроблені страхи.
Наш матеріал розповість про один із таких яскравих моментів – Портеуський бунт, драматичний епізод XVIII століття. Тоді жителі единбурзького краю знехтували офіційним вироком, ухваливши свій власний. Ми зануримось у політичний та соціальний контекст перед подією, простежимо суперечливу постать капітана Джона Портеуса, намагатимемося відтворити перебіг ночі. Далі edinburghyes.
Порохова бочка Півночі
Перша третина XVIII сторіччя надавала Единбургу вигляду оголеного нерва на тлі Британії. Після Акту 1707 року, який об’єднав шотландський та англійський парламенти, минуло майже третє десятиліття. Проте рани національної гордості не спішили загоюватися. Обіцяний економічний розквіт обернувся жорстокою реальністю: адміністративний центр змістився до Лондона, а на зміну старій системі прийшов новий митний режим. Започаткувалися впровадження податків на товари першої потреби, що для збіднілої верстви населення ілюструвало відвертий грабіж. Далі держава підіймає акцизи на ель, вино і чай, тому нелегальна торгівля більшості народу здавалася єдиним способом вижити. Митників автоматично записали до лав глибокої ненависті.
Фатальною іскрою стала справа трьох відчайдухів – Ендрю Вілсона, Вільяма Голла, Джорджа Робертсона. Засуджені за зухвале пограбування митного офіцера в Піттенвімі, вони фактично здійснили «експропріацію» щодо того, хто за думкою натовпу, сам обкрадав бідноту. Напруга сягнула апогею: влада не збирається виявляти милосердя. Спроба втечі в’язнів, їхній відчайдушний опір і подальша поведінка лише підігріли настрій столичних вулиць.
Кров на бруківці Ґрасмаркета
17 квітня 1736 року повинно було стати днем фінального акорду, але натомість трансформувався увертюрою до трагедії. Площа Ґрасмаркет, традиційне місце публічних страт, заповнилася вщент. Люди прийшли спостерігати за останніми хвилинами життя пана Вілсона. Очевидці характеризують тодішню ситуацію як наелектризовану: натовп заворожено вдивлявся у кожну деталь зав’язування петлі на шиї, допоки чоловік не випустив останній подих. Коли кат намагався зрізати бездиханне тіло, спостерігачі вмить оскаженіли: полетіли каміння, бруд, навіть решти ношеного одягу.
Саме тоді на сцену вийшов славнозвісний капітан Портеус. Кидання важких матеріалів він сприйняв особистою образою, тому втративши самокерування, наказав відкрити вогонь. Спершу пролунали постріли поверх голів, ніби “гуманно” намагаючись попередити. Однак не врахувалося одне – кулі вразили людей, котрі споглядали події з вікон високих кам’яниць. Громадська лють оповила кожнісіньку частину площі. Джону нічого не залишалося, окрім наказу стріляти на ураження. Теперішні результати бійні свідчать про щонайменше шестеро вбитих і десяток поранених.
Вирок і зрада
Після скоєного міська влада пересвідчилася, що капітан перетнув межі дозволеного. Його негайно заарештували та кинули до в’язниці Толбут, яку ще вчора охороняв. 5 липня звинувачений постав перед Верховним Судом Шотландії. Процес пройшов доволі швидко й справедливо – присяжні, число котрих складали міщани, одноголосно визнали Портеуса винним. Вирок полягав у смертній карі через повішення, призначеній на 8 вересня. Нарешті місто наповниться почуттям справедливості.
Проте радісна ейфорія виявилася передчасною, розбившись об холодні скелі британської політики. Впливові друзі засудженого, включно з прем’єр-міністром Робертом Волполом, вбачали у присуді небезпечний прецедент підриву владного авторитету. Справа дійшла до самої верхівки: королева Кароліна (виконувала обов’язки регента за відсутності короля Георга II, втрутилася в хід історії. Менш ніж за тиждень до запланованої страти Единбург зустрів кур’єра із королівським указом про відстрочку виконання судового вердикту на шість тижнів. Формально виділили час для додаткового розгляду, але фактично відстрочка означала ймовірне королівське помилування.
Ніч самовладдя
Увечері 7 вересня межа між вичікуванням та дією зникли. Проспекти заповнилися величезною кількістю натовпу – близько чотирьох тисяч мешканців. Вони з жахливою рішучістю рухалися до «Серця Мідлотіана». Охорона виправної установи виявилася безсилою перед грізною силою.
Колишнього працівника міської варти витягли із тимчасової схованки, зв’язали й під крики тисяч голосів потягли тим самим шляхом, котрим він мав слідувати для офіційної страти. Лондонська еліта хотіла забрати у люду можливість правди, однак їхнє об’єднання дало можливість самостійно відтворити ритуал правосуддя. Джона Портеуса повісили на дерев’яному стовпі, продемонструвавши акт народної помсти. Пізніше “Північних Афін” чекало введення санкцій (2000 фунтів), де частина втратила свої фінансові збереження.