Збройні конфлікти залишають завжди подвійний слід – на землі й у свідомості. Кулі, вибухи, крики поранених і командні вигуки ще довго звучать найглибшими просторами пам’яті. Перша світова війна фактично запустила новий вимір людського страждання – невидимі поранення психіки. Те, що раніше сприймали «істеричністю», почали розуміти як справжню травму. Далі edinburghyes.
Наш матеріал покликаний розповісти про Craiglockhart War Hospital – унікальний шпиталь офіцерів британської армії. Тут, серед зелених пагорбів Единбурга, сформувалися початкові методи психотерапії для ветеранів, котрі сьогодні б назвали лікуванням посттравматичного стресового розладу. Ми простежимо історію закладу, видатних лікарів та долі тодішніх пацієнтів.
Метаморфоза на пагорбі
Важко уявити, проте похмурі стіни раніше були зведені задля протилежної цілі. Спочатку велична будівля італійського стилю, спроєктована архітектурною фірмою Peddie & Kinnear, задумувалася святилищем тілесного здоров’я – розкішний гідропатичний курорт. Його первісне призначення полягало в тому, щоб дарувати спокій заможним вікторіанцям через лікувальну силу води. Зелені ландшафти, неквапливі прогулянки, заспокійливі ванни створювали атмосферу безтурботного відпочинку, де єдиною проблемою залишалася боротьба з недугом.
Та невблаганна логіка глобального протистояння 1914-1918 років докорінно змінила долю цього місця. Коли після кривавої битви на Соммі (1916) потік офіцерів із незначними моральними розладами трансформувався повноводною рікою, британський уряд просто позбувся вибору. У той же період Крейглокхарт реквізувався, стаючи військовим психіатричним шпиталем. Спокійні коридори заповнилися невблаганним ехо біди. Найчастіше виправленню підлягали “снарядний шок” (shell shock), неврастенія та неврози будь-якої складності.
За час свого недовгого існування в ролі госпіталю, через двері пройшло 1736 пацієнтів. Процеси оздоровлення являли собою дивовижну суміш тогочасних гуманних підходів й експериментальних технік: терапія розмовою, дозована фізична активність, заохочення до творчості. Зараз є одним із кампусів Единбурзького університету Нейпіра.
Архітектори зцілення
Вільям Ріверс
Центральною фігурою інтелектуального прориву зцілення слід вважати доктора Вільяма Гелса Ріверса, людина з нетиповим для мілітарного лікаря минулим. Багаторічна практика в антропології й неврологів навчив уважно слухати, без погляду засудження. Саме йому належить ідея “talking cure”: замість змушувати травмованих забути жахи бойових дій, він наполягав на необхідності їх обговорювати. Своєю фундаментальною працею “Про пригнічення військового досвіду” (1917) доводив, що репресія болючих спогадів, снів чи страхів є коренем психологічного розладу. Також лікар часто проговорював одну досить важливу думку: “солдат, який страждає на невроз, не втратив розум, а, навпаки, перебуває під тягарем надмірної раціональності”.
Артур Джон Брок
Доповненням слугуватиме прагматична філософія іншого спеціаліста, відомого Артура Брока. Його методика більше зосереджувалася відновленням зв’язку із зовнішньою реальністю. Джерела відзначають палку прихильність жителя Британії до “ерготерапії” – лікування через діяльність. Брок плекав істинну віру щодо власного твердження: осмислена робота здатні повернути мозку, виснаженого травмою, відчуття контролю. Керівництво Артура надихало хворих займатися садівництвом, заснувати фотографічний клуб та навіть видавати госпітальний журнал “The Hydra”. Відповідальність за редакційну стезю лягла на плечі Вілфреда Овена.
Детальніше про душевні рани
Задля розуміння суті Крейглокхарта важливо зазирнути вглиб невидимої рани. Серед медичних карток того часу найчастіше зустрічався термін “shell shock”. Спершу усі чіплялися за фізичне пояснення: мовляв, потужна вибухова хвиля від снаряда буквально струшує мозок, пошкоджуючи нервову систему. Проте ця теорія швидко розсипалася під вагою фактів. Чому воїни, котрі не пережили прямий обстріл, страждали схожими симптомами? Спектр проявів насправді нагадував деталі страшних фільмів – неконтрольований тремор, панічні атаки, повна втрата мови. Спостерігалися й безсоння, адже заснути означало побачити пережите пекло знову.
У цьому контексті поняття “успішної реабілітації” набуває трагічної неоднозначності. Головним завданням шпиталю, через погляд командування, залишалося швидке повернення офіцерів до лав. Статистика, хоч і суперечлива, малює промовисту картину: з понад 1700 пацієнтів близько 758 були визнані придатними, повернувшись на фронт. Чи ознаменувало це одужання? Ні. Людина повторно здобувала змогу тримати зброю в руках, навіть якщо її внутрішній світ ілюстрував руїни. Поряд стоїть інша цифра: 735 осіб вважалися “медично непридатними”; 167 переведені до тилової служби. Та навіть такі незрозумілі числа демонстрували, що прогресивні методи визначних лікарів не були панацеєю. Війна завжди блукатиме темним відлунням, нагадуючи про безповоротні наслідки.